Щемний спогад.

Мащенко не прийшов, він тоді вже почувався не дуже добре (у травні 2013-го одлетів до Лесі і своїх друзів Леоніда Бикова, Костя Степанкова, Івана Миколайчука…). Оператор стрічки Олександр Ітигілов пішов з життя ще у 1990-му.
Іван Федорович Драч прийшов. Важкі то були для нього роки. Загинув його син Максим, хоча схоже на те, що просто убили (тепер вони з батьком лежать поруч у Теліженцях, на Київщині, у рідному селі поета). Здавало серце, діставали й інші болячки та біди. Одначе часто, заходячи у Синій, або Червоний зал Будинку кіно до початку якогось кінопоказу, я зустрічався поглядом з Драчем, його лагідно-іронічною усмішкою.
Все просто: він любив кіно. Тому й попрошкував колись до Москви, на Вищі сценарні курси. Дипломним проєктом був сценарій “Криниця для спраглих”, який поставив Юрій Іллєнко. А потім високі чиновники поставили картину на довгу полицю, звідки зняли її тільки у 1987-му….
Іван Федорович розповідав, як одного разу в Москві до нього прийшов невисокий худенький хлопчина, назвався вдіківським студентом Льонею Осикою. Сказав: я тут прочитав есе Андрєя Платонова про Василя Стефаника, а потім самого Стефаника (у школі, звісно, усі ми читали Стефаникові новели, тільки ж зазвичай у такій прісній інтерпретації…). Це геніально,- вигукнув Осика. І додав: Ви повинні написати для мене сценарій!


У підсумку вийшов геніальний фільм “Камінний хрест”. Тепер на могилах обох, і Осики, і Драча постали такі хрести… Драч розповідав, як їздив на зйомки фільму. Осика нагадував йому Наполеона: маленький, а всі слухаються, дивляться знизу вгору: бо то ж вертикаль! Жили в одній хаті, уночі стукіт у вікно. Селяни прийшли: “Пане Леоніде, корова телиться, а ветеринара немає – поможіть”.
Осика засукав рукави, помив руки і пішов приймати дитя у корови. Виріс він у Києві, але на Солом’янці, де тоді, у перші повоєнні роки, ще й корови траплялися. У будь-якому разі він не міг не піти, бо порушив би магію свого імені, свій образ людини, яка може все на світі.
А вони тоді справді могли усе. Тому і влада щербицьких пігмеїв так не полюбила їх.
Далі були “Іду до тебе”, ще далі – “Пропала грамота”, поставлена Борисом Івченком з Миколайчуком у головній ролі. Мало хто знає: у 1970-му Драч написав сценарій “Хліб і до хліба, або ж Василина-мати” (його можна прочитати, видрукувано). Хотів сам поставити, то мав бути його режисерський дебют.
Та саме тоді, на початку 1970-х, оголосили про те, що країною блукають привиди “українського буржуазного націоналізму”. Кінематографістів, а з ними разом й Івана Драча, було зараховано до тих привидів… Відтак не випік свою режисерську хлібину Іван Драч, не випік. Як і багато чого іншого, що мріялось, але не відбулось. Але ж стільки всього й відбулось! З фільмом про Лесю Українку, “Іду до тебе”, включно. Є в Івана Драча “Кінобалада”. Починається вона так:
“Я б, напевно, помер, якби не було кіно,-
Сказав я собі якось і моторошно здригнувся…”.
А поруч інша балада – “Чарлі та Чаплін”. Як їхав малий Іванко степом, на возі, а коней звали так: одного Чарлі, другого – Чапліним.
“Тяжкий мій безмежний степ вперше цупко брав мене, оторопілого малюка, в свої сиві долоні: “Но, Чарлі, Чаплін, но!…” – і вперше так зазирав у очі…”.
Кіно продовжує зазирати нам в очі. І незрідка то очі Івана Драча.

Сергій Тримбач