Кажуть, після появи фільму “Камінний хрест” (1968) Сергій Параджанов написав на стіні своєї квартири: “ОСИКА – ГЕНІЙ”.

Так воно й було, так і є…
Леонід Осика народився у прохолодній чистоті березня, коли ще сніги і зима лишень починає думати про свій барліг, а весна зачинає підкручувати піднебесні освітлювальні прилади. Країна входила у „сороковые, роковые”… Ще не зовсім ясні, випрозорені передчуття гнітили народну колективну душу. Пророцтва близького воєнного лихоліття лунали усі частіше.
Хто вернеться…


А вже за 15 місяців почалася війна. Сім’я Осик не без труднощів дісталася з Києва (жили на Солом’янці) до Фастова, поселилась у бабусі. Дім стояв на горі, в ньому поселились і німці, він обстрілювався радянськими снайперами. Чи не звідти візуальні образи фільмів „Хто вернеться – долюбить” і „Камінного хреста”? Ми прагнемо небесних високостей, одначе ж підйом туди смертельно небезпечний, там, нагорі, на вас чатує смерть… А вона й справді виглядала маленького хлопчика. Тяжке отруєння, судомини і – все, бездиханне дитиняче тільце. Що й ствердила – це із спогадів сестри Ніни Михайлівни – якась бабця, приклавши до рота дзеркальце: „Він уже помер”.. І поклали малого на стіл, уже готували труну і голосили сестри. Та прийшла ще одна бабця, звеліла накрити малого чорною хусткою… І сталося диво, Льоня ожив – заплакав, закричав. „Хто вернеться – долюбить”: хіба не так? Він вернувся, аби полюбити цей світ, його тілесність і його дух містичний, і спасительну темряву, що захистить од смерті…

Сергій Тримбач