У рубриці «Обрані часом та… Кіностудією «Контакт» згадуємо режисера-документаліста Віктора Шкуріна (1932-2020).

Рразом з Олександром Фроловим вони плідно співпрацювали з «Контактом» й створили не один знаковий проєкт. Серед найвідоміших із них, зокрема, документальні телесеріали «Червоний ренесанс» (2004), «Дисиденти» та «Непрощені. скоропадський, петлюра, махно» (2007). Кінорежисер, так, але ж у ньому прокидалися й інші таланти. Народжений у Маріуполі (тоді Жданов), він спершу закінчив Одеську мореходку, після чого працював диспетчером і НАЧАЛЬНИКОМ ПОРТУ (так, це той випадок, коли очам своїм можна вірити) на Шпіцбергені (архіпелаг у Північно-Льодовитому океані).

Начальнику ще тридцяти не було… Високий, кремезний, було в ньому щось таке справді капітанське – з бешкетницько-піратським ухилом (так мені чомусь завжди видавалося, коли бачив його). Може тому, що уже навчаючись у Москві, у ВДІКу (закінчив його у 1965-му) ШКУРІН зіграв невелику роль у фільмі Георгія Данелії (за сценарієм Геннадія Шпалікова) «Я шагаю по Москве».
Роль була маленькою – кишенькового злодія, якому спершу вдається утекти з місця злочину, а потім його усе ж затримують, завдяки героїні Галини Польських. Передивіться – дуже смішно і по-справжньому смішний Віктор Шкурін. Бо режисер поміщає богатирсько-шкіперську постать Шкуріна в раму лірично-інтелігентського світу столичних жителів – і це й смішить передусім…
Одначе от се враження лишилось – вільний чоловік, пірат, сказати б, який не вміщується у повсякденний формат подій.
Міг би й продовжити акторську кар’єру, але ж ні – капітан мусить бути капітаном, тобто режисером. Багато літ Віктор Георгійович працював на студії «УКРКІНОХРОНІКА», а в 1970-72 рр. навіть був її директором. Та й у Спілці кінематографістів багато літ входив до її керівництва, зокрема очолював контрольно-ревізійну комісію, будучи одним із, що називається, спілчанських хранителів основ і традицій.
Разом з тим бешкетницьке начало в Шкуріні виявлялось повсякчас. Він одразу взявся за матеріал, який дозволяв наблизитись до особливостей людського характеру в непростих, а часом й екстремальних умовах. Так це виявилось в уже чи не першій роботі, фільмі «ДВОЄ З МАРТЕНА», де виробничий процес відтворено на максимумі фотографічної виразності і правди характерів. Або ж відома стрічка «ПАРАСКА БІДА І ДОБРІ ЛЮДИ» (1967) з її проникненням в особливості праці і побуту тогочасного українського села – без звичного «придиханія» й ідеологізації.
І так далі – навіть у «застійні» роки Шкурін видавав на-гора якісну документалістику, в основі якої дослідження людини і її характеру («Радянський характер» – так і називалась одна із його картин).
У 1980-му режисер наважився поставити ігрову стрічку – «ПЛАТОН МЕНІ ДРУГ», із Степаном Олексенком і Костем Степанковим. Виробнича драма, матеріал, близький Шкуріну-документалісту.
То ж і не дивно, що в бурхливі роки Перебудови і становлення української державності режисер знову на передовій боротьби за зміни в житті. Його (спільно з Анатолієм Карасем) дилогія «ЛИПНЕВІ ГРОЗИ» («Страйк» і «Викид») на початку 1990-х стала справжньою подією, це оповідь про фактичне повстання шахтарів Донбасу проти існуючої комуністичної системи, яка ніби ж то позірно всіляко їх уславляла. Фільм було удостоєно Шевченківської премії і – фактично забуто. А жаль, було там до чого придивитись, побачити образ грядущих катастроф…

Сергій Тримбач (фрагменти тексту)